Якось я почув, як один пастор сказав: «Суть Церкви адвентистів сьомого дня — не у вістці».
Я ледве міг повірити своїм вухам. Реальність така, що Церква адвентистів сьомого дня була покликана саме з метою нести вістку — вістку третього ангела, що охоплює першу й другу, — усьому світові. Ця вістка має проголошуватися не лише на словах, а й у нашому житті. Це особлива вістка. Вона представляє повноцінне Євангеліє, яке звеличує Божі заповіді та віру Ісуса. Вона особливо наголошує на унікальних аспектах життєво важливої істини, таких як теперішнє служіння Христа у небесному святилищі, пов’язане зі слідчим судом, засудження Вавилону та його вина, а також попередження про звіра, його образ і його знак.
У час, коли багато хто не буде приймати здорової науки, ми повинні бути міцно утверджені в істині для теперішнього часу. Щодо переконань, які ми відстоюємо, Біблія закликає нас: «щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення» (1 Коринтян 1:10). Нам сказано: «щоб ви зауважували тих, хто чинить розділення й згіршення проти науки, якої ви навчилися, і уникайте їх» (Римлян 16:17). «Людини єретика, по першім та другім наставленні, відрікайся» (Тита 3:10). Безперечно, Бог установив церковну дисципліну, щоб зберегти тіло чистим.
Оскільки збереження чистого вчення є необхідним, виникає ключове питання: Яким є мірило, за яким слід оцінювати членів церкви? За яким правилом слід застосовувати дисциплінарні заходи у випадку доктринальних відхилень?
Біблія дає чітку відповідь:
«Звертайтеся до Закону й до свідчення! Якщо вони не говорять згідно з цим словом, то немає в них світла» (Ісаї 8:20).
«Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова» (2 Тимофія 3:16, 17).
Гадаю, ми всі згодні, що Біблія є нашим правилом віри й життя. Проте, здається, існує прихована недовіра до повної достатності самої лише Біблії. Зрештою, можна стверджувати, що Біблію можна тлумачити так, щоб вона відповідала майже будь-якому віруванню. Тож чи не потрібен якийсь авторитетний голос, що визначатиме, як слід тлумачити Біблію?
Панівне припущення полягає в тому, що авторитетним голосом для адвентистів сьомого дня є сесія Генеральної конференції, і що лише цей орган має останнє слово у визначенні доктрин, яких повинні дотримуватися всі члени церкви. Цей орган фактично вирішив, що адвентисти сьомого дня дотримуються 28 основних положень віри. І згідно з Церковним порядком, також затвердженим сесією, заперечення віри в ці проголошені положення є першою причиною для застосування дисциплінарних заходів до членів церкви.
Дотримуючись біблійного наказу «Усе досліджуйте», ми б проявили недбалість, якби ретельно не проаналізували основне припущення, що церква, через своїх представників-делегатів з усього світу, має владу визначати віру для всього тіла.
Хоча ми маємо висловлювання з-під пера натхнення, які підтверджують авторитет сесії Генеральної конференції, ми не маємо жодного, яке б конкретно надавало сесії право встановлювати доктрини. А як щодо церковної історії? Чи знаходимо ми там якийсь прецедент для такої практики? Щоб з’ясувати це, ми коротко розглянемо історію як ранньої християнської Церкви, так і раннього адвентистського руху.
У 15-му розділі Дій Апостолів Єрусалимський собор можна вважати еквівалентом сучасної сесії Генеральної конференції. Там вони розглядали важливе доктринальне питання. Відповідь прийшла через два спогади: видіння Петра в Йоппії та пророцтво Амоса. Усе, що потрібно було зробити делегатам, — це визнати те, що Сам Бог уже ясно відкрив їм через видіння. Немає жодної згадки про формальне голосування, хоча всі вони були «однодумні» в цьому питанні (Дії 15:25). Сестра Уайт пояснює секрет їхньої одностайності: «У результаті своїх нарад усі вони побачили, що Сам Бог відповів на спірне питання» (ДА 196). «Святий Дух, по суті, уже вирішив це питання» (ДА 192). Не їм належало вирішувати. Вони просто визнали відповідь, яку Бог дав через дар пророцтва.
У всіх своїх посланнях апостол Павло наголошував, що доктрини, яких він навчав, були отримані не від людини, а через особливе об’явлення від Бога (Галатів 1:11, 12; Ефесян 3:2-5). Єдина роль, яку відігравала церква в розвитку доктрини в Новому Завіті, полягала в тому, щоб смиренно приймати те, чого навчав їх Сам Господь.
Між 1848 і 1850 роками перші адвентистські віруючі провели двадцять дві суботні конференції, на яких вони «шукали істину, як прихований скарб», доки «всі основні пункти нашої віри» не стали ясними для їхнього розуму (1ВЗ 206, 207). Жоден з учасників не був професійним богословом. Еллен Уайт повідомляла, що на другій зустрічі з приблизно тридцяти п’яти присутніх навряд чи двоє погоджувалися між собою. Дехто дотримувався серйозних помилок, і кожен наполегливо відстоював власні погляди, проголошуючи їх істиною. Але коли дискусія заходила в глухий кут, сестра Уайт отримувала видіння, і їй давалося ясне пояснення питання. Саме так були встановлені всі провідні пункти нашої віри та досягнуто доктринальної єдності.
Наші духовні прабатьки були об’єднані в істині, тому що вона була «чітко визначена» (Рукопис 135, 1903, пар. 3) для них у Писанні та у видіннях, даних сестрі Уайт. «Істину для теперішнього часу Бог дав нам як основу нашої віри. Він Сам навчив нас, що є істина» (1ВЗ 161). Ми ніде в історії Божого народу не знаходимо прецеденту, щоб доктрина вирішувалася парламентським рішенням церкви.
Церква не має більшого авторитету, ніж той, що делегований їй Богом. За відсутності будь-яких повноважень у Біблії чи Дусі пророцтва для церкви формулювати доктрини, чи не перетнули ми, можливо, межі, наділивши такою владою наше проголосоване зведення основних положень віри? Готувати письмове зведення вірувань в інформаційних цілях — це нормально. Але коли ми вимагаємо підтвердження будь-якого офіційного, проголосованого документа як критерію членства, цей документ стає еталоном.
Перераховуючи наші вірування, церковний вебсайт Adventist.org пояснює: «Ці 28 основних положень віри описують, як адвентисти сьомого дня тлумачать Писання для щоденного застосування». Коли ж ми робимо цей документ критерієм членства, то вимагається вже не сама Біблія, а тлумачення Біблії церквою. Чим це насправді відрізняється від католицького магістеріуму?
«Хоча Реформація дала Писання всім, той самий принцип, якого дотримувався Рим, заважає безлічі людей у протестантських церквах самостійно досліджувати Біблію. Їх навчають приймати її вчення у тлумаченні церкви; і є тисячі тих, хто не наважується прийняти нічого, хоч би як ясно це було відкрито в Писанні, що суперечить їхньому символу віри або усталеному вченню їхньої церкви» (ВБ 596, виділення її).
Чи не це саме, за нашим власним визнанням, ми й зробили? Еллен Уайт прямо наголошувала на повній неспроможності представницького церковного собору визначати доктрину:
«Думки вчених мужів, висновки науки, символи віри чи рішення церковних соборів, такі ж численні й суперечливі, як і церкви, які вони представляють, голос більшості — ніщо з цього, ані все разом узяте, не повинно розглядатися як доказ за чи проти будь-якого пункту релігійної віри» (ВБ 595).
«У дорученні Своїм учням Христос не лише окреслив їхню роботу, а й дав їм їхню вістку. Навчайте людей, — сказав Він, — „зберігати все, що Я вам заповів“. Учні мали навчати того, чого навчав Христос... Людське вчення виключається. Немає місця для традицій, для людських теорій і висновків чи для церковного законодавства. Жодні закони, встановлені церковною владою, не входять до цього доручення. Нічому з цього слуги Христа не повинні навчати» (БЖ 826, виділення додано).
Хоча ми стверджуємо, що не маємо іншого символу віри, крім Біблії, наше ставлення до проголосованого зведення основних положень віри як до стандарту для дисциплінарних заходів свідчить про інше. Щоб привернути увагу до цієї непослідовності у використанні нашого доктринального документа, зацікавлені члени церкви підготували конструктивну петицію, яка буде представлена на сесії Генеральної конференції 2025 року. Прохання полягає лише в тому, щоб ми відновили одне речення з першого зведення вірувань нашої деномінації, опублікованого 1872 року, яке говорить:
«Ми не висуваємо це як щось, що має авторитет для нашого народу, і воно не призначене для забезпечення одностайності серед них як система віри, а є коротким викладом того, чого вони дотримуються і дотримувалися з великою одностайністю».
Додавання цього історичного речення допоможе узгодити наше використання основних положень віри з нашим позитивним твердженням, що Біблія є нашим єдиним символом віри. Будь ласка, підпишіть петицію на цьому вебсайті, щоб підтримати цю справу.
